?

Log in

Previous Entry | Next Entry

Головний результат нашої поїздки до Мюнхена - сьогоднішня стаття в «Україні молодій».

Останніми його словами були: «Уже в порядку»
Напередодні 50–річчя вбивства Степана Бандери журналісти «УM» зустрілися з його зятем, повторили останній маршрут провідника ОУН по Мюнхену та запалили свічку на могилі в лісі
Дмитро ЛИХОВІЙ, Леся ШОВКУН



Сьогодні - 50 років із дня загибелі лідера ЗЧ ОУН. Під катом - текст і багато фотографій.

На мальовничому цвинтарі «Вальдфрідгоф», що на околиці Мюнхена, — тихо й безлюдно. Якби не автомати, з яких в обмін на євро випадає свічка з сірниками у пластиковій підставці, у цьому величезному лісопарку годі було б розпізнати кладовище.




Центральний вхід на цвинтар «Вальдфрідгоф».


Автомати на вході для продажу свічок.


Така свічка з сірниками коштує Є1.

У секторі, де похований Степан Бандера, навіть чималі могильні пам’ятники губляться поміж вікових дерев.


Алея від головного входу до 43-ї ділянки.



Але могила провідника українських націоналістів уже здалеку помітно вирізняється серед інших: біля величного білого кам’яного хреста — безліч квітів, свічки, синьо–жовті та червоно–чорні прапорці.


Автори матеріалу біля могили провідника ЗЧ ОУН.



Автори цих рядків прилаштували свій вогник біля прапора з гербом Києва — очевидно, незадовго до нас тут побували столичні земляки.





Цими днями лісова тиша «Вальдфрідгофа» буде порушена: сюди з’їдуться українці з різних куточків світу, аби вшанувати пам’ять Провідника. Сьогодні виповнюється 50 років від дня вбивства того, хто для своєї нації не лише за прізвищем був прапором (так перекладається з іспанської «бандера»). Націоналіст — означає «бандерівець».

«Ніби між українцями на еміграції зовсім не було чвар»
20 жовтня 1959 року на проміжку від центральної брами кладовища «Вальдфрідгоф» до ділянки № 43 вирувало людське море, якого тутешні дуби на своєму віку ще не бачили. Провести в останню путь лідера ОУН Степана Бандеру прийшли тисячі людей. Багато хто чергував на цвинтарі від самого ранку, хоча похорон був призначений на 15.30.


Похорон 20 жовтня 1959-го.

За труною, оповитою синьо–жовтим знаменом, ішли священики, чолівка ОУН, у тому числі й представники «ворожої» ОУН Андрія Мельника, молодь із «Пласту», на який після розколу орієнтувалася організація «двійкарів», та бандерівського СУМу, міжнародні делегації, представники політичних, наукових, суспільно–громадських організацій і установ, найближчі друзі й родина, товариші. Тисячі тих, хто, можливо, ніколи не бачив Провідника, але для кого «саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації», як написав після поховання тижневик «Українська думка». Чи не всі західнонімецькі газети в докладному звіті наголошували, що вшанувати пам’ять Бандери зібралися представники всіх українських політичних груп — «так, ніби між українцями на еміграції зовсім не було чвар».

На подвір’ї цвинтарної каплиці чергував поліцейський загін — побоюючись можливих замахів, мюнхенські правоохоронці кинули на «Вальдфрідгоф» найкращі сили. І вже напевне серед жалобної процесії не бракувало «засланих козачків». Хтозна, чи вразила їх любов українців до Бандери. Але принаймні одна людина згодом зізналася, що не могла дивитися на ці кадри без тремтіння в колінах. Тільки випадково переглянувши на кіносеансі хроніку з похорону лідера ОУН, галичанин Богдан Сташинський усвідомив усю масштабність скоєного.


Степан Бандера в останні роки життя.

Коли 15 жовтня уродженець села Борщовичі на Львівщині спрямував дуло виданого в КДБ пристрою в обличчя жертви, він не мав часу роздумувати про те, що вдома на цього чоловіка чекає любляча сім’я, а в Україні та чужині його обожнюють і шанують мільйони співвітчизників.


Богдан Сташинський із родиною.

Хоча раніше Сташинський міркував над цим не раз — попри тривалу співпрацю з КДБ, йому була бридка сама думка про вбивство. Щоб морально підготуватися до найвідповідальнішого завдання, агент, якому на час убивства Бандери ще не виповнилося 28, мав два роки. Саме стільки минуло відтоді, як Богдан уперше в житті позбавив життя людину — керівника відколотої від бандерівців ОУН (з) Лева Ребета.

Перший «млинець» вхолосту

Початок Кройтмайрштрассе - рік із Дахауерштрассе.






Той самий будинок.



Ми стоїмо перед будинком № 7 на вулиці Кройтмайра. Тут уже немає поштової скриньки з прізвищем Попель, а двері до під’їзду розчинені. У 1959–му такого не траплялося — вхід до будинку, де під іменем Штефана Попеля мешкав провідник ОУН, завжди був замкнений.


Той самий під'їзд.

Але вбивцю це не зупинило — в арсеналі, яким Богдана Сташинського спорядив радянсіький Комітет держбезпеки, окрім пістолета з ампулами ціаністого калію, був і запасний ключ. Залишки його попередника на той час уже лежали в замку, звідки їх аж через два роки витягли слідчі. Німецькі правоохоронці перевіряли свідчення арештованого Сташинського, який сам прийшов до поліційного відділку й зізнався у вбивстві двох лідерів українських націоналістів. А потім, розповідаючи про всі подробиці підготовки і здійснення цих атентатів, сам доводив поліції, що він справді вбивця, а не брехун чи божевільний.

Уперше Сташинський приїхав до Мюнхена з метою вбити Бандеру у травні 1959 року. Керівний офіцер КДБ дав йому хибну адресу. Але, з’ясувавши, що Штефан Попель за нею не мешкає, агент без проблем знайшов потрібний будинок на Кройтмайрштрассе, 7, зазирнувши в телефонну книгу.



Та з першого разу в молодого агента не витримали нерви. Хоча нагода трапилася ідеальна: Степан Андрійович стояв у гаражі біля свого старенького «Опеля» сам, без охорони й зайвих свідків. Зробивши два кроки в напрямку жертви, Сташинський передумав, різко розвернувся і, відійшовши далеко від Кройтмайрштрассе, розрядив обидва заряди — ампули з синильною кислотою — в землю, а потім викинув зброю в рівчак. І вже згодом знову прийшов до під’їзду, намагаючись відчинити двері своїм ключем, — аби створити для начальства бодай видимість того, що прагнув виконати завдання.

Віч–на–віч із катом
15 жовтня молодик знову стояв перед єдиним під’їздом брудно–жовтої п’ятиповерхівки із тим самим наказом — ліквідувати Попеля–Бандеру. Управління КДБ в УРСР до цього наказу було не причетне — у Києві добре розуміли, що ліквідація Бандери тільки згуртує український визвольний рух, тоді як в інтересах СРСР логічніше було б розколювати ОУН зсередини. Але в Москві вважали інакше.

Зранку Сташинський уже встиг «прогулятися» на Цеппелінштрассе, де в офісі ОУН працював його «підопічний». Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Того дня Бандера запропонував підвезти секретарку. Це ледве знову не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет, який на час убивства Ребета мав тільки одну ампулу з отрутою, переробили у двоствольний навмисне — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.

Сподіваючись, що неприємна місія знову не вдасться, агент усе–таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13–ї жертва не приїде додому, цього дня постріл не прозвучить.

Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам.
Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, власник паспорта Степана Попеля вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.

Захищатися Бандері було складно. На шляху додому він на прохання дружини заїхав на базар (куди підвозив і секретарку), тому, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою тримав пакети з овочами та фруктами.

Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по–дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.

Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли агент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.


Біля цих сходів Сташинський поправляв шнурівку.

Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), двоє чоловіків подивилися одне на одного. Молодший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори. Як розповідають старі ОУНівці, на той час у Мюнхені була мода робити салат із зелених томатів. Але Сташинському закарбувалося в пам’ять, що помідори були червоними...

ОУН заробляла гроші друком «матеріалів з’їздів КПРС»
Це був далеко не перший замах на Бандеру. Провідника намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила вельми фахова служба безпеки ОУН. «У Мюнхені наша служба безпеки налічувала близько 50 людей, які займалися цим постійно», — розповідає зять Степана Бандери Андрій Куцан. — Звісно, в кожній країні Організація мала свою службу безпеки. Але в Мюнхені був центр, оскільки тут перебував провід ОУН із головою. Звідси СБ ОУН (б) поширювала директиви на всю діаспору, тримала зв’язок з Україною через Польщу. До речі, тут, у Мюнхені, живе член ОУН на псевдо Зенко, якому зараз 84 роки. Він був при охороні Бандери і як зв’язковий проводив групи на Україну».


При вході в будинок по вул. Цеппелінштрассе, 67. Біля дверей - меморіальна дошка на честь Ярослава Стецька та його дружини Слави, які теж тут працювали. Як і Роман Зварич :)

Ми з паном Андрієм сидимо в офісі на Цеппелінштрассе, 67, звідки 50 років тому востаннє вийшов Степан Бандера. На столі — численні вирізки зі старих німецьких газет про вбивство Бандери.


Андрій Куцан, зять Степана Бандери.


Вирізки зі старих газет.

Тепер ОУН тут належить лише три кімнати, хоча в 1954 році організація придбала цілий будинок. Однак залишати його повністю у власності ОУН означало б зробити подарунок ворогам — їм нічого не варто було повністю висадити будівлю в повітря. Тому частину верхніх поверхів одразу ж продали. На нижньому, підвальному, де зараз і міститься офіс, адміністратором якого є пан Куцан, до 1992 року розташовувалася друкарня. Попри заходи безпеки, свого часу сюди вкинули бомбу, й вона суттєво пошкодила друкарські верстати. «Ось сюди її кинули», — показує Куцан підлогу під вікном.


Пан Куцан проходить повз вікно, в яке вкидали бомбу.

У трьох скромних кімнатах — шафи із книжками, відомий фотопортрет Бандери на стіні, бюст Шухевича грубої роботи, патріотичні плакати, але загалом складається враження про малу відвідуваність приміщення. Справді, старші люди відходять, український актив у Німеччині дедалі втрачає свою вагу.

Із друкарні на Цеппелінштрассе свого часу виходила, зокрема, газета «Шлях перемоги». Друкували тут і націоналістичну та пропагандистську літературу. Журналісти «УМ» отримали від пана Андрія оригінальний подарунок — маленьку червону брошурку «Матеріали XXV з’їзду Комуністичної партії України», видану нібито в «ордена Трудового червоного прапора Видавництві політичної літератури України». На кількох перших сторінках — доповідь першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Решта — заховані всередину матеріали V Великого збору ОУН.


Законспірований збірник ОУНівських матеріалів.

Продаж літератури був одним із джерел фінансування Організації. Окрім того, кошторис ОУН становили обов’язкові внески членів із західної діаспори. Тому, запевняє Андрій Куцан, фінансової допомоги інших держав бандерівці не потребували — хіба що організаційної. Зокрема, в Англії проходив вишкіл зв’язкових, яких пізніше з англійських же літаків десантували в Україну.


Андрій Куцан, Леся Шовкун і Аня boussa.





Після проголошення Незалежності друкарню перенесли до Львова, у тому числі й із фінансових міркувань, адже в Україні провадити видавничу справу на той час було значно дешевше, ніж у Німеччині.

Бандера був «шістдесятником»
Чому, попри небезпеку, яка постійно нависала над ним, Степан Бандера фатального для себе дня був без охорони?

Та хоча б через те, що, попри постійну відповідальність Провідника, ікони, прапора визвольної боротьби, Степан Андрійович був звичайною людиною. Сильною, вольовою, амбітною, в чомусь мудрою (а в чомусь, очевидно, й ні, як кожна людина), але й звичайною теж. І 50–річному «батькові великої родини» так хотілося хоч інколи почуватися вільним, без пильного ока охоронців, які хоч і оберігали його життя, а все ж заважали відчути свободу.

Переважна частина життя Степана Бандери проходила в умовах конспірації. Навіть власні діти довгий час не знали, що їхній батько — «той самий Бандера». «Вони знали, що тато — Степан Попель, і були дуже вражені, коли на знімці в газеті побачили його обличчя з підписом «Степан Бандера», — переказує Андрій Куцан розповіді покійної дружини, Наталі Степанівни. — Наталка його запитала, як це так, і Бандера пояснив, що з міркувань безпеки вони повинні жити під чужим прізвищем».


Степан Бандера на відпочинку в горах (посередині).



Бандера, як згадують сучасники, часто скаржився, що не може приділяти своїй сім’ї, яку дуже любив, стільки уваги, скільки хотілося б. Але щойно випадала нагода, приїздив до дітей — Наталі, Андрія та Лесі — у «пластові» табори, разом із ними й дружиною Ярославою влаштовував пікніки, купання в озерах, веселі сімейні ігри — все те, без чого годі уявити щасливу безтурботну родину.

Зрештою, й на вигляд очільник ОУН був мало схожий на Провідника, образ якого в уяві асоціюється з велетнем зі сталевим голосом і палаючим поглядом. Невисокий на зріст, лисуватий чоловік із добрими очима й досить високим, судячи зі збережених записів, тембром голосу — такий образ мало в’яжеться з Лідером. Втім, як згадує Андрій Куцан, при особистій зустрічі з Бандерою одразу відчувалося, що розмовляєш з особливою постаттю.

Із майбутнім тестем пан Андрій зустрівся у 22–річному віці, коли жоден із них не підозрював, що після загибелі Степана Андрійовича їх поріднить Наталя Бандера. «Звісно, мене дуже зворушила можливість поспілкуватися з такою відомою особистістю. Але незалежно від цього я під час розмови відчував, що спілкуюся з великою людиною, — розповідає зять Бандери. — Він був зі мною дуже сердечний, розпитував про мої плани на майбутнє. Передусім його цікавило, в якому напрямі я планую продовжувати навчання. Чуйний і приязний чоловік, хоча крізь цю приязнь одразу відчувалося, що він має сталевий стрижень».

Син священика, Бандера був глибоко віруючою людиною й регулярно ходив до церкви — до речі, саме там іще під час полювання на Ребета Богдан Сташинський уперше помітив і запам’ятав Попелів «Опель».

Живучи в Баварії, неможливо не любити пиво — і Бандера залюбки споживав пінний напій та відвідував славнозвісний мюнхенський «Октоберфест». А який чоловік у Німеччині не захоплюється футболом? І Бандера — не виняток: як і більшість мешканців Мюнхена, він уболівав не за «пихату» «Баварію», а за «народний» клуб «Мюнхен–1860», або «шістдесятників». Як розповідає Роман Шупер — син близького соратника Бандери Григорія Васьковича, всупереч усім конспіраціям Провідник охоче дивився футбол на стадіоні. Зрештою, серед маси людей поцілити в конкретну жертву значно складніше, ніж у під’їзді її власного будинку.


Емблема футбольного клубу ТСВ "1860 Мюнхен".

Без батьківщини й громадянства
Спілкуємося з 59–річним Романом Шупером у розташованому неподалік Кройтмайрштрассе «біргартені» («пивному саду») ресторану «Льовенброй келлер». Тут свого часу пропустив не один кухоль пива і Степан Бандера. Смакуємо напій, мало схожий на те пійло, яке продається в наших магазинах, і розмовляємо про колишнє й нинішнє життя українців у Німеччині.


«Льовенброй келлер».



Пан Роман розповідає, як незручно в нинішній об’єднаній Європі жити без громадянства. А тим часом більшість українців, що опинилися у Німеччині після війни, громадянства не мали. Серед тих, кого у Західній Європі прийняли під статусом DP (від англійського displaced person — «переміщена особа»), був і Степан Бандера. Згодом багато хто отримав статус біженців. Але переходити в німецьке громадянство українці не хотіли — насамперед, щоб не бути військовозобов’язаними. Окрім того, це досить дорого коштувало.


Роман Шупер.

Дехто з народжених у післявоєнні часи й досі залишається «особою без громадянства» — як Роман Шупер, котрий лише на 60–му році життя таки подав документи на громадянство. Бо дуже складно, коли їдеш кудись за кордон (а в пана Романа дружина — українка з Англії, тому принаймні на береги Туманного Альбіону вони мандрують нерідко), пояснювати, чому в тебе «безгромадянське» посвідчення особистості, а не повносправний паспорт. А головний нонсенс — українцю з таким «синім паспортом» дуже складно отримати візу в Україну. Тоді як громадянам Євросоюзу віза для в’їзду в нашу державу, як відомо, не потрібна.

Шукайте жінку
Прагнення жити «нормальним життям» зіграло з Бандерою прикрий жарт. Коли його закривавленого — з носа й рота юшила кров — знайшли сусіди, чоловік, відомий як Степан Попель, був іще живий. Помер він на шляху до лікарні, і перший діагноз лікарів був «смерть від перелому основи черепа внаслідок падіння».

Проте причини падіння були незрозумілі. Зацікавившись ранкою над верхньою губою (а Сташинський вистрілив надто близько, та ще й двома ампулами), медики виявили в організмі ціаністий калій. Версію про самогубство одразу відкинули соратники, не сумніваючись, що до смерті Провідника причетні радянські спецслужби. Припущення про вбивство не змогли підтвердити правоохоронці. І якби не зізнання Богдана Сташинського, навряд чи таємниця цієї загибелі колись була б розкрита.

А Сташинський навряд чи колись наважився б на такий крок, якби не жінка. Колишній студент, завербований радянськими спецслужбами після безквиткового проїзду на залізниці, палко кохав німкеню Інге Поль і навіть випросив у начальства дозвіл одружитися з нею, хоча й не без труднощів. Подружжя оселилося в Москві, де вражена умовами життя Інге почала схиляти чоловіка до втечі на цивілізований Захід. Попри те, що після вбивства Бандери на Луб’янці Сташинського зустріли з почестями й навіть відзначили орденом Червоного прапора, героєм він не почувався. Той факт, що часто не було можливості навіть купити картоплі, теж не надихав на любов до радянської «батьківщини».

Поживши на Заході й читаючи тамтешню періодику та книжки, агент Сташинський поступово переконувався в тому, що методи КДБ нічим не відрізняються від методів гестапо. А коли, ганяючи клопів, спецагент виявив у своїй квартирі пристрій для прослуховування («Дружина лише співчутливо подивилася на мене», — розповідав про цей випадок Сташинський), то остаточно укріпився в думці про виїзд до Берліна. Та чи не найбільше до цього спонукав страх, що його знову пошлють на вбивство. А після випадку з Бандерою Богдан твердо вирішив більше нікого не мордувати.

Звісно, чутливе вухо КДБ вловило в обережних розмовах Сташинських невдоволення радянською системою, і голову сім’ї поставили перед фактом, що нового відрядження на Захід може не бути. Втекти подружжю допомогла трагедія. Інге завагітніла. Всупереч суворим рекомендаціям кадебістського керівництва відмовилася робити аборт. І, з дозволу Комітету, виїхала в Німеччину до батьків. Чоловіка з нею не випустили. Новонароджений син за кілька днів помер. У супроводі численної охорони Сташинському дозволили поїхати на похорон. Залишивши непоховане тіло маляти в будинку батьків Інге в селі Дальгов, Богдан із дружиною городами втекли від охорони, приїхали до Східного Берліна, а звідти перебралися до Західного.

Це було 12 серпня 1961 року. Наступного дня у столиці колись єдиної Німеччини почали зводити Берлінський мур.

Після гучного судового процесу вбивця Ребета і Бандери, з огляду на добровільне зізнання й допомогу слідству, отримав вісім років ув’язнення, з яких відсидів лише чотири. І зник. За чутками, Сташинському допомогли зробити пластичну операцію для зміни зовнішності й виїхати до США (ще одна версія — ПАР).

Не виключено, що цей чоловік, якому зараз має бути близько 80 років, живий і досі. Невпізнаним ходить до тих же крамниць, що й соратники вбитого ним Провідника, з кимось із них товаришує...

Хтозна, чи вдалося Богдану Сташинському примиритися із власним сумлінням. А бандерівці «відпустили» його давно. Ті, хто все життя присвятив боротьбі з радянською тоталітарною системою, розуміли, що цей чоловік був лише слухняним коліщам потужної каральної машини. Яке, на жаль, надто пізно зламалося.



ЗІЗНАННЯ
Сташинський про вбивство Бандери
— Не можна весь час думати про таку справу й не спробувати якось виправдатися. Я говорив собі: одна партія бореться проти другої тими самими методами. Я хотів мати якусь підставу для виправдання цього вчинку; я говорив собі, що цей вчинок служить для добра народу, що емігрантів стримують від повернення (додому), що звідти приходять агенти. Все це я пробував собі сказати на своє виправдання.



Згодом ця система аргументів раптом завалилася, і залишився лише той факт, що я маю вбити людину, і виправдання здавалися мені знову невірними. Ви бачите перед собою якесь подружжя, може з дитиною, і в ту хвилину ви собі уявляєте, що ви маєте вбити чоловіка, який, може, теж одружений, має дружину і дітей. Усі виправдання, які я для себе збудував, раптом зникли, і залишився лише голий факт, що я маю вбити людину.

Моя дружина мені якось сказала: «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина, і все ж таки такий дурний?» Цими словами вона влучно схарактеризувала мій тодішній стан.



ДОРОГА ДО МУЗЕЮ
На запитання, чи не було думки зробити з трикімнатної квартири, де перед смертю жив Бандера, музей, його зять Андрій Куцан відповідає: «Це неможливо, тому що тоді довелося б купувати увесь будинок. Адже він повністю належить одній людині (квартири здаються в оренду), і власник навряд чи погодився б продати лише одне помешкання. Хоча якби справді було таке зацікавлення, то можна було б про це говорити. Але насправді досі такої ідеї не виникало — це ви перші її висунули».

У планах ОУН було встановити на Кройтмайрштрассе, 7 меморіальну дошку, але й до цього поки руки не дійшли.


ПАМ’ЯТЬ
17–18 жовтня з нагоди 50–х роковин убивства Степана Бандери в Мюнхені проходитимуть жалобні заходи на вшанування його пам’яті. У суботу на цвинтарі «Вальдфрідгоф» відбудеться панахида за участю родини Провідника, Проводу ОУН та всіх охочих. Увечері — поминальний концерт за участю хору «Боян» з України, хору «Пролісок» із Канади, СУМівського хору та Кобзарського братства з Англії, СУМівського ансамблю з Німеччини й оркестру «Батурин» із Торонто.

18 жовтня відбудеться архієрейська поминальна служба, після якої — концерт хору «Боян». Мюнхенські українці дуже хотіли, щоб на урочистості приїхав Президент України, але розуміють — чекати цього навряд чи варто.

Comments

( 53 коментарі — Прокоментувати )
(Deleted comment)
ledilid
20 жовтень 2009 19:36 (UTC)
а нам - не сподобалося
по-перше, якщо вже пишеш, то послуговуйся точною інфою, а не тією що якийсь ізя напєл американець переказав. є дуже помітні для нас неточності.
по-друге, художественностєй і красивого слогу мало

словом, не найкраще есе Патріярха
(Deleted comment)
(без теми) - ledilid - 20 жовтень 2009 20:01 (UTC) - Expand
vzahalinijak
15 жовтень 2009 08:57 (UTC)
цвинтар з такою аурою...
ledilid
15 жовтень 2009 09:02 (UTC)
та суперовий, не те слово.
не цвинтар, а могили у величезному впорядкованому лісі.
від могили Бандери до могили Стецька - майже годину йти!

якщо в Києві ховати ніде на цвинтарях, то на цьому мюнхенському можна ще кілька стандартних футбольних полів на галявинах влаштувати, і все одно буде де ховати.

ми там півдня гуляли.

треба буде якось окремий пост зробити про нього
ludovikxiv
15 жовтень 2009 09:06 (UTC)
вау!
дякую!!!
менi цвинтар нагадав Личакiвку...
ledilid
20 жовтень 2009 19:32 (UTC)
не були там)
(без теми) - nenzenyatko - 06 листопад 2009 08:31 (UTC) - Expand
(без теми) - ledilid - 06 листопад 2009 10:43 (UTC) - Expand
lvivska_plosha
15 жовтень 2009 09:20 (UTC)
Літом, коли був в Мюнхені, відвідав могилу Бандери і в мене склалося таке враження що не треба його перепоховати бо там так тихо та спокійно і головне далеко від всіляких екстремістів та вандалів. Кожен бажаючий (звісно якщо дістанеться до Мюнхена) може відвідати могилу без перешкод, працівники цвинтаря допоможуть в пошуках. Я думаю не варто турбувати Стапана.
ledilid
15 жовтень 2009 09:31 (UTC)
погоджуємосЯ
(без теми) - march82 - 05 листопад 2009 14:09 (UTC) - Expand
j_schwalbe
15 жовтень 2009 09:29 (UTC)
Так справді, дуже хороша стаття, події самі стають перед очима.. Дякую...
А кладовище те справді має дуже хорошу спокійну ауру...
agent_lik
15 жовтень 2009 09:32 (UTC)
Ого. Спасибо за работу. Прочёл не всё, так как мало времени, но вижу, что работа просто супер. Сколько же времени ушло на написании этого поста?
ledilid
15 жовтень 2009 09:56 (UTC)
на статтю для газети пішло два дні поїздки для інтерв'ю.
потім - два робочі дня писанини, ще дві години для обробки фотографій, ну й вставляння самого поста - півтори години :)

але нас же двоє :))
(без теми) - agent_lik - 15 жовтень 2009 09:59 (UTC) - Expand
(без теми) - ledilid - 15 жовтень 2009 10:20 (UTC) - Expand
(без теми) - agent_lik - 15 жовтень 2009 10:56 (UTC) - Expand
drageotee
15 жовтень 2009 10:10 (UTC)
а я так і не добрався до тої вулиці, будучи в Мюнхені...
за репортаж - величезне дякую!!
ledilid
15 жовтень 2009 10:21 (UTC)
а вона недалеко від центру
йти пішки 20 хв., або ст. метро "Дахау-шототам..."
(без теми) - agent_lik - 15 жовтень 2009 10:56 (UTC) - Expand
(без теми) - ledilid - 15 жовтень 2009 21:05 (UTC) - Expand
induktor
15 жовтень 2009 10:16 (UTC)
чудовий матеріал
wlodek
15 жовтень 2009 10:23 (UTC)
Красно дякую!
ledilid
15 жовтень 2009 21:06 (UTC)
і вам подяка за увагу)
i_gadzinka
15 жовтень 2009 10:28 (UTC)
Дякую. Дуже грунтовний і цікаво зроблений матеріал.
ledilid
15 жовтень 2009 21:04 (UTC)
старалися)
lerkar
15 жовтень 2009 12:13 (UTC)
Читала статтю в газеті, але цей пост із фотографіями - ще краще. Дякую!
balachon
15 жовтень 2009 13:27 (UTC)
дзякуй. вельмі цікавы допіс!
ledilid
15 жовтень 2009 21:04 (UTC)
калі ласка
Жыве Беларусь! :)
les_vakula
15 жовтень 2009 14:12 (UTC)
заздрю білою заздрістю!
ledilid
15 жовтень 2009 20:56 (UTC)
та ну ладно
і ти там будеш)
(без теми) - les_vakula - 16 жовтень 2009 16:02 (UTC) - Expand
(без теми) - ledilid - 16 жовтень 2009 16:15 (UTC) - Expand
(без теми) - les_vakula - 16 жовтень 2009 16:24 (UTC) - Expand
sashk0
15 жовтень 2009 19:22 (UTC)
чудова і цікава розповідь, дякую!
ledilid
15 жовтень 2009 20:59 (UTC)
і вам дяка за увагу. старалися)
fett_messer
15 жовтень 2009 19:43 (UTC)
дякую
лінканув у себе
ledilid
15 жовтень 2009 20:58 (UTC)
дяка)
askelo
15 жовтень 2009 20:46 (UTC)
сильно написано, влучно
дякую
ledilid
15 жовтень 2009 20:55 (UTC)
будь ласка
(Deleted comment)
ledilid
15 жовтень 2009 21:06 (UTC)
інтересний?
kiyaha
16 жовтень 2009 09:10 (UTC)
дякую дуже за статтю. Збираюся найближчим часом поїхати в Мюнхен, то обов"язково зайду на цвинтар.
alb_wiki
17 жовтень 2009 18:12 (UTC)
Невеличка коректура: у підписі до світлини прізвище Стецько. Поправте. І дякую за матеріял.
Ще нагадаю, що є книжка «Вбивство Степана Бандери», Львів, «Червона Калина», 1993
ISBN 5-7707-0698-8-8
<<R 63/3 (4Укр33)+ 63.3(4Укр)-8 Що буде не зайвим привод прочитати її:)
ledilid
17 жовтень 2009 18:14 (UTC)
ок, дяка, поправляємо
(без теми) - alb_wiki - 17 жовтень 2009 18:16 (UTC) - Expand
notar
26 грудень 2009 23:45 (UTC)
Ой, заздрю... Ви все ж таки розшукали!
(в моєму ЖЖ Ви питали як дістатися - http://deretoria.livejournal.com/95422.html ...)
obozhnuukavuny
13 січень 2010 12:43 (UTC)
Найкращий звіт про відвідини цих місць в мережі, як на мене.
(Анонімно)
14 жовтень 2010 23:23 (UTC)
найкращий подарунок Україні - вбий в собі москаля
як в звіті, так в коментарях не точності, граматичні помилки, любе добрі а Ви школи якісь закінчили чи все таки омоскалились?
kehlsteinhouse
26 лютий 2012 19:17 (UTC)
Сьогодні зайшов на цвинтар провідати нашого Звитяжця. Сніг ще не зтанув остаточно, але барвінок на могилці трохи зеленіє. І хрест якась добра душа обв'язала Українськими прапорами - жовто-блакитним і червоно-чорним. Мабуть щоб батькові тепліше лежалося... Слава Україні!
ledilid
26 лютий 2012 19:40 (UTC)
У вас сьогодні був хороший день. Героям слава!
Wojskowo - Lekarski
13 грудень 2012 18:49 (UTC)
Greetings from Poland
Thank you for your article. This is the most powerful history, I've ever read. Beautiful photos. I'm Ukrainian girl from Poland, my, parents and grandparents are Ukrainian. I didn't understand our nationalism, because I couldn't respect how cruel were UPA and OUN, especially in Poland. We are learning in polish school only one wersion of history. There are also people who are responsible and tell truth (which is sometimes painful to Polish or Ukrainians) but there is 1 of 50. I feel Ukrainian and nothing can change it. I think the truth is always difficult but in can be also inspirational and beautiful. I think Bandera was the victim of this violent years. Noone is without a disadvantages. But Stefan was fighting to our independence. I think he has beautiful personality,and charming smile :-)He was charismatic, either good to his family and the nation.
Sorry for my english, but I have no Ukrainian keyboard. So much respect for you, Darya, 21.
ledilid
13 грудень 2012 21:37 (UTC)
Re: Greetings from Poland
Доброго дня/вечора, Дар'є.
Дуже приємно отримувати такі теплі відгуки й чути, що нашу роботу цінують :)
Дякуємо за увагу до нашого матеріалу й до нашого блогу.

Ваша життєва позиція в Польщі заслуговує на повагу, респект.

Цікаво, з якого ви міста, чим займаєтеся (якщо не секрет)?
Давайте знатися, якщо у вас є блоги, Facebook абощо :)

Sorry, що не латиницею :)

Дмитро й Леся
spamwriter
15 серпень 2014 09:11 (UTC)
Доброго дня!
Прошу поради. Буду в Мюнхені максимум 5 годин після обіду. Чи встигну на цвинтар? Як туди добратися найкраще? І найголовніше - гугл каже, що вхід - тільки до 15.00. Чи то правда?
Дякую.
( 53 коментарі — Прокоментувати )

Latest Month

грудень 2016
S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Tags

Розроблено LiveJournal.com